Одна з таких альтернатив – „буддистська економіка” Ернста Шумахера, котрий довів принципову “невигідність” індустріального виробництва ще в п’ятдесятих роках ХХ століття.
Традиційна економіка переймається товарами й грошима, але мало цікавиться довкіллям, людиною та рівнем відновлюваності ресурсів. Мета типового економіста – отримати максимум грошей, зробивши найменші інвестиції. Традиційний економіст розробляє плани та прогнози на період проекту, урядової каденції або на час перебування при владі певної політичної сили. Його не цікавить тривалий розвиток, за якого всі учасники економічних відносин отримають вигоду і задоволення потреб.
Працюючи економічним радником прем’єр-міністра Бірми, Шумахер познайомився з буддизмом і спробував застосувати цінності та світосприйняття цієї релігії для створення моделі економіки, здатної на тривалий стабільний розвиток. Результати своїх досліджень він виклав у класичному есе „Буддистська економіка” та кількох інших працях.
Економіка існує не сама по собі, а є деривативом від визначення мети та сенсу життя. Незалежно від того, знає про це конкретний економіст, чи ні - а більшість таки не знає.
З точки зору буддизму, найбільш раціональна форма виробництва – це виробництво з місцевих ресурсів для задоволення місцевих потреб. Мета – самозабезпечення, а не виробництво надлишку. „Економічний прогрес” необхідний лише для досягнення самозабезпечення. Розвиваючись понад це, він приносить руйнування. Шумахер нагадує, що призначення економіки – слугувати потребам людей. Але в „реальній” економіці – все навпаки – люди існують для слугування економіці. Виробництво товарів вважається важливішим, ніж люди, які ці товари споживають.
Вважається, що людина, яка більше споживає, має вищий „стандарт життя”, ніж та, яка споживає менше. Для буддистського економіста такий підхід, м’яко кажучи, „нераціональний”: споживання і споживацтво – лише форми людської діяльності (притім далеко не найважливіші порівняно з самореалізацією, щастям, здоров’ям і безкорисливим служінням іншим). З точки зору буддизму, рацінальна мета звучала б як „досягнення максимального достатку за умови мінімумального споживання”.
Замість нарощування споживання, Шумахер пропонує ідею „повноти”. На його думку, споживання не потрібно стимулювати – навпаки, існуючі потреби необхідно задовольнити, а нових людям нав’язувати не слід.
Для „західної” економіки єдиною метою економічної активності є споживання. Ресурсами для досягнення цієї мети є земля, праця й капітал. Таким чином, буддистська економіка намагається максимально задовольняти потреби шляхом оптимізації споживання, „західна” – орієнтується на максимальне споживання за допомогою оптимізації виробництва.
Гонитва за максимальним споживанням потребує величезних зусиль і ресурсів. Підтримання способу життя, спрямованого на оптимальне споживання, потребує менших затрат. Шумахер вказує, що середній американець живе в значно більшому стресі, ніж середній бірманець.
В цілому, „буддистська економіка”, базована на принципі “місцеве виробництво – місцеве споживання”, ідеальна для невеличких замкнених локальних спільнот. Така економіка заощаджує на транспортних витратах, а крім того, дає можливість постійної зайнятості, особисту зацікавленість всіх учасників виробництва в якості кінцевого продукту, невразливість для змін у глобальній кон’юнктурі, стабільний ріст, і врешті-решт веде до відносної локальної самодостатності.
Люди, котрі мешкають у невеликих общинах з високим рівнем самозабезпечення, менш схильні до насильства. У великих містах психологічний стан та економічний статус людей залежать від різких змін глобалізованої економіки; часто перебуваючи у стресі, мешканці мегаполісів більш схильні дати вихід агресії.
З точки зору буддистської економіки, транспортування великих обсягів ресурсів для задоволення місцевих потреб – ознака не благополуччя економіки, а її неефективності. Традиційна ж економіка бачить картину інакше. Збільшення об’єму товароперевезень часто вважають показником економічного прогресу, а не погіршення структури споживання.
Оцінювати товар вище від людини, а споживання вище від творчості - означає перекрутити реальність навиворіт. Так Шумахер інтерпретує буддистську точку зору. Адже в такому випадку вторинне - продукт праці людини - цінується вище за первинне, самого виробника.
Цивілізація чи спільнота, яка живе переважно з відновлюваних ресурсів – досконаліша, ніж та, що залежна від есурсів невідновлюваних. Остання веде паразитичний спосіб життя, витрачаючи на задоволення потреб не дохід, а капітал.
Гнатися за зовнішніми показниками на кшталт ВВП, згідно з принципами „буддистської економіки” – нерозумно. Ці цифри, зазвичай, показують зростання „проценту жирів у маслі” (с) тільки купки великих власників, ігноруючи економічний стан більшості населення. Те саме можна сказати й про ідеалізацію показників імпорту й експорту.
Зараз такі „заявки” вже не сприймаються як щось революційне, але для економістів шістдесятих вони звучали повною єрессю. Тільки після розвитку концепції „стійкого розвитку” (sustainable development) ідеї Шумахера стали сприйматися як розумні (хіба лише трохи дивні).
Праця як благословення
Вчений показує, як відрізняються західний та буддистський підходи до праці. Західний “матеріалістичний” підхід до роботи передбачає, що для працівника вона – майже примусова, а для роботодавця означає витрати, яких неможливо уникнути, але які він намагатиметься будь-яким способом звести до мінімуму. Заробітна плата вважається компенсацією робітникові за втрачений час і комфорт.
З точки зору буддизму людська праця переслідує, як мінімум, три цілі. Насамперед – це спосіб розвивати свої творчі здібності. Як казав Хайнлайн, „спеціалізація – доля комах”: автоматизація праці, коли працівник заводу, офісу, супермаркету місяцями й роками щодня повторює однакові монотонні дії, все більше перетворюючись на зомбі-робота – неприйнятна, бо душить у людині творче начало. По-друге, робота допомагає людині подолати власний егоїзм (одне з основних завдань, які буддизм ставить перед індивідом) через працю з іншими над спільним проектом. По-третє, виробництво необхідних для достойного рівня життя, якісних товарів та послуг. Якщо роботодавець організовує працю, нехтуючи цими цілями, у такий спосіб, коли праця втрачає смисл, стає нудною чи дратує працівників, він вчиняє ледь не злочин.
Для буддиста робота - це не те, чого слід уникати будь-якою ціною, а благословення - звісно, якщо вона відбувається в умовах забезпечення прав і свобод людини. Робота – не лише процес виробництва, вона іще й має психологічну та „духовну” значущість. Навіть для тих економістів, котрі вважають, що економічне зростання важливіше за будь-які релігійні цінності.
Західний підхід має певні соціальні наслідки: поки жінки працюють в офісах та на виробництві, їхніми дітьми займається хтось інший. Для „будистського економіста” таке використання ресурсів настільки ж неефективне, як, скажімо, для економіста західного – рекрутування в армію висококваліфікованого фахівця.
Буддистська система має й цікаві деталі – наприклад, Шумахер наголошує на важливості саджання дерев як для економіки, так і для виховання свідомості. Саджаючи дерева і дбаючи про них, ми думаємо про майбутнє, забезпечуємо наступні покоління відновлюваними ресурсами, „включаємося” у взаємодію з природою і краще усвідомлюємо природні процеси та наш вплив на них.
Економія ресурсів та боротьба зі спекуляціями
Спекуляції землею - справжня біда усіх капіталістичних економік. Шумахер запропонував цікавий спосіб вирішення цієї проблеми. На його думку, ані приватна власність та безконтрольний продаж землі, ані націоналізація, коли землю контролює бюрократія, не можуть дати гарних результатів. У першому випадку неможливо уникнути спекулятивного зростання цін та знищення дрібних землевласників. У другому – виникають маразми соціалістичного „управління” землею, прекрасно відомі всім, хто пережив „совковий” експеримент з колгоспами.
Шумахер пропонує законом встановлювати стабільну ціну для кожної земельної ділянки (з прив’язкою її до індексу інфляції). У розвинених країнах, де зібрано „паззл”, технічно це зробити зовсім неважко. Продавець ділянки не може отримати за неї більшу ціну, ніж встановлено. Якщо ж в процесі купівлі-продажу знайдеться бажаючий заплати більшу ціну, ніж встановлено, він платить більше. Але сума переплати йде не продавцеві, а у спеціальний державний фонд (наприклад, благоустрою сільгоспугідь, створення заповідників чи озеленення міст).
Індустріальне суспільство не має механізмів, за допомогою яких можна було б уникнути скочування до конфліктів і тоталітарних режимів після закінчення невідновлюваних ресурсів. Виживання глобалізованої цивілізації видається настільки складним, що досягнення економічної стабільності, яка б супроводжувалася повагою до людини, її прав та свобод, можливе лише в небагатьох соціумах і в історично дуже короткі періоди.
Отже, підсумуємо – індустріальне чи „постіндустріальне” суспільство, яке ґрунтується на екстенсивному використанні невідновлюваних ресурсів, не може існувати нескінченно довго. Повернення до локальних економік, заснованих на сільському господарстві неминуче. З цим важко не погодитися теоретично, але доки ситуація не стане критичною, більшість людей не сприйме цієї думки. Наразі імплементація і розвиток принципів „буддистської економіки” – справа ентузіастів-експериментаторів у деяких невеличких комунах та екопоселеннях.
У шістдесятих, коли Шумахер опублікував перші викладки своїх напрацювань, економісти глузували з його теорій. Однак через кілька десятиліть стало очевидним, що людству необхідно прийти до більш раціональної економіки, ніж викоруистовується зараз. Збільшення споживання веде, в кінцевому підсумку, в нікуди. Можливо, розумніше збільшувати не споживання, а вчитися досягати максимуму задоволення від мінімуму споживання? І принципово виробляти лише максимально якісні товари та послуги?
Славко Агеєв
Немає коментарів:
Дописати коментар